Підгородненський ліцей №4

Меню сайта

АТО

Герої не вмирають

 

Українці ! Ми з родоводу сильних
Прозрів народ і духу смолоскип
Запалений серцями незборимих
І пам'ять про синів хай не згаса повік.
     

    Війни! Скільки їх було в історії людства. І завжди – це страждання, сльози, втрата самого дорогоцінного в житті, біль... Таким болем для багатьох громадян України є війна на Сході України.

А на моїй землі іде війна,
Стріляють танки і ревуть гармати.
Сповита горем, в чорному вбранні,
Сльозами вмилась не одна вже мати.

Війна вбиває кращих з-поміж нас,
І повняться ряди в Небесній сотні
Та для героїв зупинився час,
Вони у вічність перейшли з безодні.


      23 роки Україна не знала війни. Наш народ пишався тим що у буремні 90 – ті, Україні вдалося зберегти мир. Але війна не обійшла нашу державу тепер. Ще до недавна  ми  не знали дуже багатьох слів пов’язаних з війною, тепер же майже кожну родину так чи інакше опалило полум’я військових дій.  Ми не особливо звертали увагу на слова «Слава Україні – Героям слава»,а тепер ці слова набули нового змісту.

      Наразі вже точно зрозуміло, кому ці слова адресовані, і ні в кого немає сумніву, що ці герої – хлопці що зі зброєю в руках захищають крихкий східний кордон України, лікарі, які в мирний час повертають поранених в АТО з того світу, волонтери на плечах яких тримається наша армія.

      Слова «Слава Україні – Героям слава» перестали бути просто вітанням це вже віддання шани найкращим, котрі у найважливіший момент нашої держави не злякалися і пожертвували собою заради своєї Батьківщини, а також є засвідченням справжнього патріотичного подвигу. 

     Російсько-українська  війна  на сході країни стала  переломним  історичним явищем. Події на Майдані та на Східному фронті проявили вражаючу незламність, патріотизм та хоробрість українських захисників, які ціною свого здоров’я і життя боронять від агресора незалежність та цілісність нашої країни. 

     Наша земля втратила  сім своїх синів, які загинули на Сході.
У пам’яті земляків вони назавжди залишаться мужніми героями, які з честю виконали головний обов’язок чоловіків – захист рідної землі. Серед них Кравченко Юрій, який навчався в Підгородненській СШ № 4. Він загинув, як герой. Бог забирає до себе найкращих, але світла пам'ять про них  житиме в наших серцях. 6 травня 2016 року на фасаді школи була відкрита меморіальна дошка пам'яті героя.

      Війна – це зараз не слово, а реальність. Але кожен з нас хоче миру. Мир, незалежність та цілісність держави завойовують для нас учасники АТО – справжні герої сучасності. Ми повинні зробити все, щоб про них не забули.

      
І буде мир, і буде спокій,
Свободи дух підкорить Небеса.
Розпустить коси пава ясноока,
То Україна - то твоя земля!!!
Навіки стихне бій гармат і градів,
І стихне біль поранених сердець.
Лише відлунням київських парадів,
Одягне пава свій вінець...
І буде мир, і буде спокій!!!
У кожнім домі і родині.
Лунатиме хвала у небеса високі:
Навіки мир і слава Україні!!!

 


Юрій народився 18 березня 1964 року в місті Полтава. Потім сім’я  переїхала в місто Підгородне, де він навчався в школі №4 і закінчив 8 класів, вступив до Дніпропетровського механіко-металургійного технікуму. Тут, у Підгородному, чоловік створив сім’ю: мав кохану дружину Людмилу, двох синів Андрія та Власа, доньку Наталю, трьох онуків.

На поминальному обіді маленький внучок – син доньки Наталі, все ходив і придивлявся до всіх чоловіків, а потім підійшов до Юриного однокласника й почав його зачіпати й заглядати йому в вічі. Ми тільки згодом зрозуміли, що він шукає серед чоловіків улюбленого дідуся. Адже дідусь був теж чорнявий та з вусами.
Ще зі школи Юра захоплювався футболом і привив цю любов сину Власу. Часто грали батько з сином у місцевій команді.

Дуже любив спілкуватися Юра, мав багато друзів. Був життєрадісним, любив жартувати. На різних зустрічах, у компаніях, де він був присутній, завжди було весело. Пригадався один із останніх його жартів із однокласником, теж Юрієм. «Ти – Юра, я _ Юра, в тебе дружина Люда, й у мене дружина – Люда, значить ми с тобою – ЛЮДЯНІ!». А якими шашликами пригощав! Трави – приправи сам вирощував. Яка була ВЕЛИКА душа у Юрія Вікторовича!

Найулюбленішим хобі, мабуть, була рибалка. Останнім часом сім’я жила на березі ставка. Часто Юрій запрошував друзів, однокласників до себе в гості та на рибалку. То був його маленький рай: вся садиба тонула в квітах, мальовничий краєвид за двором, улюблена сім’я… 

І раптом ця проклята війна! ЗНИЩИЛА ВСЕ!!! Стільки горя принесла людям! Стільки сліз!... А ті, хто розпалює цю ненависну війну, нехай пам’ятають, що за всі наші сльози прийдеться відповідати перед Богом і людьми!

 


Загинув хлопець 12 серпня у місті Вуглегірськ, Донецької області. Там його загін потрапив під мінометний обстріл.

  Євгенію виповнилось лише 22 роки.

  Євгеній був серед тих, хто не захотів відсиджуватись вдома і вирішив захищати свою країну зі зброєю в руках. У зону АТО відправився добровольцем ще в квітні. І перебував там майже чотири місяці. Євген із дитинства був дуже самостійний, адже він та його брат і сестра дуже рано залишились без мами. Товариші Євгена говорять, що такого веселого та мудрого не по рокам хлопця запам’ятають на все життя. Євген ніколи не ховався за спинами товаришів, із честю виконував всі поставлені командиром завдання, проявляв хоробрість та героїзм.

    Під час свого останнього бою Євгеній відбивав ворожий блокпост. Задачу виконали швидко та професійно. Але, повертаючись в Дебальцево, загін потрапив під мінометний обстріл.

    Ця жертва була не даремною, вважає батько героя -  Анатолій Петрович.
Крім батька у Євгенія залишились брат Іван та сестра Тоня.

 


Вадим Філіповський загинув 12 серпня під смертоносним мінометним вогнем у місті Вуглегірськ Донецькоїобласті. Йому було лише 39 років. Вадим служив у 25-й Дніпропетровській повітряно-десантній бригаді.

25-та Дніпропетровська повітряно-десантна бригада від початку антитерористичної операції на сході України пройшла вже не простий бойовий шлях, зазнала величезних втрат, звільняла від сепаратистів Слав’янськ, Краматорськ, Дзержинськ, інші населені пункти. Девіз бійців 25 бригади: «Ніхто крім нас!» Не раз в обличчя Вадиму віяла смерть, йому доводилось боротися з підлим ворогом у надскладних умовах, і найболючіше – вінвідчув на собі пекучий вогонь зради. 

Із 51 десантника парашутно-десантноїроти, в якійніс службу Вадим Філіпповський, серед живих залишилось 14 поранених бійців.

 

 


Доля покликала воїна захищати кордони рідної держави в складі добровольчого батальйону «Дніпро-1». У ході антитерористичної операції Андрій був тяжко поранений, переніс кілька операцій, довгий час боровся за життя в міській лікарні імені Мечникова. Та всі старання лікарів, рідних і друзів нажаль не вирвали Андрія із холодних лап смерті. Життя в ньому ледь жевріло, в гірку, мов степовий полин, хвилину серце героя перестало битися назавжди…

Мама героя, Галина Василівна, вчителька, свого часу працювала директором Підгородненської СШ№2. Вона ніколи в такій скорботі не зустрічала 1 вересня, адже цей день для педагогів був особливим душевним святом. А віднині став найтрагічнішим днем у житті матері, якій довелось назавжди проститися з рідною кровинкою… Вона звернулась до побратимів Андрія зі словами: «Хлопчики, ви всі для мене рідні, називайте мене мамою…».

У Андрія залишились дружина та маленька донька, які його дуже люблять.
 

 


Коли 25 квітня прийшла повістка, він не роздумуючи пішов мужньо захищати цілісність кордонів нашої держави в складі 93-ої окремої механізованої бригади. (А-1302 на сході України. Під час виконання бойового завдання біля села Василівка Донецької області, по дорозі до третього блокпосту, що біля Макіївського водосховища, бойова машина потрапила під обстріл батальйону «Восток».

Олексій народився 20 січня 1981 року й проживав у місті Підгородному. Він був доброю, чуйною людиною, у колег по роботі користувався повагою. Разом із дружиною Юлією в любові виховували 6-річну донечку Соню. У кінці серпня турботливий татусь приїхав у відпустку, щоб повести свою маленьку донечку в перший клас. Дівчинка не відпускала татуся зі своїх обіймів, відчувало маленьке серденько, що ця зустріч остання…

6 вересня Олексій повернувся до зони АТО, а 13 вересня зв'язок із ним був втрачений. Рідні майже місяць нічого не знали про дорогу їм людину.
 


 

Селін Іван Васильович народився 5 січня 1987 року в м.Підгородне Дніпровського району.
Війна на Сході України не залишила його байдужим, тому  2015 року Іван пішов на контрактну службу.

Наш земляк героїчно загинув 24 березня 2017 року.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


 

Довгаль Анатолій Олександрович народився 21 січня 1959 року на Луганщині. Як справжній патріот, Анатолій Олександрович, пішов на війну добровольцем. Але  10 червня 2017 року життя героя обірвалося. Внаслідок обстрілу українських позицій боєць трагічно загинув від розриву міни. Похований у м.Підгородне.
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


 

Пам'яті героїв АТО...

          

 

 

 

 

 

 

 

Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Ноябрь 2021  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930

Copyright MyCorp © 2021
uCoz facebook